Інсталяція Олекси Фурдіяка “Сніданок Давида” у Галереї 1,8 м³

Сьогодні отримав листа… добрий день і тд і тд … далі по тексту, різні занудності…..” ми не будемо вести мову про поезію як таку, формально, займемось натяками, півнатяками , сугестіями, узагальненнями, зануреннями в нурт, втручанням в справи, що нас взагалі не обходять… не займають , однак є для нас нібито важливими. Так як все, що є не потрібне, є важливе. Тим більше для особи яка хоч якось, в якийсь спосіб, щось собі розгадує, означує запитання, розумує, дивиться під ноги, дивиться в небо, озирається, дерева, кущі, горизонти… Шар за шаром , століття за порядком, натовпи мислячих, філософів різних, поетів різних, артистів, бачимо горизонт художників, скульпторів, астрономів, також інших письменників від шляхетних до темних натур (не менш значимих), томи, книги, бібліотеки, попіл і слова, що нібито не горять. Як шанс – делікатна тканина інструменту цього слова, володіння яким не є вільним. І є інструментом форми, кольору, руху тіла, жесту дарованим.
Інструментом звуку або його відсутністю. Пусткою. Плетивом. Є добре залазити в то плетиво, що нічого не гарантує і ні до чого не змушує – одна наївна милість та роззявленість. Ніяких привілеїв чи авансів, які лиш шкодять. Натура ж є вибаглива і вимоглива своєю безмежністю. Це не щурячі перегони – де, хто перший той перший, інша бутність інше єство – слово в голову не запхнеш і не здуриш жодного окрім тих, кому байдуже, тих яким є добре, скажемо не зле. Це як в мареві, що творить тло, тло великих площин розмаїття ситості, пухлого, пустого погляду на повішену пташку. Хто ж її потребує ту пташку такою, хто потребує тих спазм та дихальних рефлексій, волочіння в багні та задуху грудної клітки відцентровими силами. Певна свята
безпорадність в тому є. Ото споглядання. І ніби щось паскудне , чуже й драма в тому є, а однак млосне й заохочувальне до проби, до уяви й вимислу того, що вже відбуто кимось і, що ще попереду і є страшним у невідомості і невідповідності . Млосно і непевно, шлях вторений й незримий початок, й багато слідів, різних. Споруда слів, що розпухає і вивищується, розпухає і
вивищується, потрясається емоційністю нездоланного егоїзму та самотності. Ніхто не знає для чого , які закони є чи будуть , що й неважливо і непотрібно. Всі ці гармонійні потрясіння. Всі ці паралельності наповнені вразливістю та мерехтінням не мають шанси на тривалість – крапка є їхнім кінцем. Все писане, формоване, зображене воно писане, формоване, зображене… Все що буде писатись, формуватись, зображатись те буде робитись… ось така банальна бутність поета практика.” – втомившись читати , відвів погляд і зобачив навпроти, в відкритому вікні матроса Давида , що снідав.