Оля Рондяк. Ідентифікація, Перервана.

У серії своїх картин «Ідентифікація, Перервана» я розповідаю про те, як моя українська ідентичність, що сформувалася в Америці, опинилася під загрозою, коли в 1990-х роках я переїхала до України, яка щойно здобула незалежність.
Україна, з якою я себе ототожнюю, була тією країною, яку залишила моя мама у віці 11 років. Вона приїхала до США з моїм дідом, коли їй було 16 років. Дідусеві на чужині велося нелегко, – він залишив дружину й дім в Україні і втратив одну з дочок, до того ж йому довелося попрощатися зі званням професора, яке не визнавали в США.

Він прибув до Америки без грошей, без знання мови і з 16-річною донькою, яку треба було ставити на ноги. Він хапався за будь-яку роботу, у тому числі працював посудомийником у ресторані й чорноробом у теплиці. Попри те, що він втратив престиж і професорське звання, він завжди казав, що радше працюватиме чорноробом у США, ніж житиме без свободи.

Дідусь казав, що наш розум належить лише нам, що навіть під тортурами людина здатна контролювати власні думки, і нікому не підвладно відняти їх у неї. Він навчив мене цінувати свободу і розказав, яку дорогу ціну платять за неї.

У той час як моя мати та дідусь опинилися в австрійському таборі для біженців, мою бабусю радянська влада арештувала й заслала до жіночого трудового табору в Мордовії. Під час ув’язнення, переживаючи втрату сім’ї й дому, вона потайки вишивала ікони при світлі полярного сяйва. Клаптики тканини й нитки вона відторочувала й висотувала з власного одягу й мішків з-під картоплі, а за голки їй правили риб’ячі кістки. По звільненні із заслання їй вдалося вивезти свої роботи й передати їх підпільному священику, а той переправив їх до США. 1980 року про ці картини вийшла стаття у Chicago Tribune, після чого вони оселилися у моєму домі.

Зростаючи в Америці, мені було природно казати всім, що я українка. У нашій сім’ї вважалося, що для нас надзвичайно важливо вивчати українську мову, історію й культуру. У всіх великих містах США існували українські громади. Щосуботи я відвідувала українську школу, а щонеділі – українську церкву й українські скаутські табори під час літніх та зимових канікул. Мої батьки глибоко усвідомлювали необхідність зберігати українську ідентичність, оскільки по той бік залізної завіси саме існування української національної ідеї вважалося злочином. Вони побоювалися, що сама Україна може зникнути, оскільки значну частину українців у СРСР, надто у великих містах, на той час було зрусифіковано. Через це Україна завжди була найважливішою частиною моєї ідентичності.

У 1991 році Україна здобула незалежність, а 1995 року я переїхала до Києва. Ми хотіли відчути своє українське коріння. Іронія долі полягала в тому, що коли я переїхала до України, тієї української ідентичності, якої я так прагнула, в Україні я не знайшла. На вулицях Києва 1990-х років звучала переважно російська мова, а традиції, з якими я зростала, вважалися провінційними. Мені довелося переосмислювати для себе, що означає бути українцем. Я мусила переглянути свою українську ідентичність. Її було перервано.

За останні 23 роки, протягом яких я живу переважно в Україні, я потоваришувала з багатьма українцями. Від них я навчилася, що бути українцем – це більше ніж просто розмовляти рідною мовою і залишатися вірним традиціям. Бути українцем – це глибоке відчуття приналежності й співпереживання за долю нації, яку ми називаємо нашою сім’єю. Я зрозуміла, що тільки йдучи за покликом серця і переїхавши в Україну, я змогла сформуватися як особистість зі зрілою ідентичністю, у якій є місце й моєму американському корінню.

Коли я побачила, що українці досі не можуть так само вільно, як я, подорожувати світом, я почала більше поважати свободу Америки, яку раніше вважала чимось само собою зрозумілим. Працюючи як художник і як психотерапевт, я зрозуміла, що мушу продовжити боротьбу за волю нашого розуму, тіла й душі.

Моїм джерелом натхнення для мене завжди була трагічна доля моєї бабусі, її сила та наполегливість. Вона втратила все, – сім’ю, дім, батьківщину і змушена була тяжкою працювати в ув’язненні, але все ще мала снагу творити картини. Її доля стала джерелом моєї надії й творчого оновлення.

Попри те, що тут нелегко було виховувати трьох дітей, у той час як моя мати й брати з сестрами жили в Америці, мені випала честь бути свідком того, як відбувається розбудова України, як становиться демократія й вільне суспільство. Це те, за що боролися й про що мріяли мої дідусі й бабусі. І хоча нині Україна веде війну з Росією на сході й не до кінця подолала корупцію, ця боротьба допомагає їй усвідомити себе на шляху до справжньої демократії. І мені випала честь стати свідком цієї трансформації.

В Україні я зрозуміла, що моє мистецтво набагато більше, ніж я сама. Воно поєднує людей. Я завжди відчувала особливий зв’язок зі своєю бабусею, якої ніколи не бачила, і живучи тут і надихаючись Україною, я відчуваю духовне єднання з нею, відчуваю, як вона передає мені свій дар художниці, щоб я продовжувала ту нитку, яка єднає серця українців. Тепер я маю її наснагу, і це ще більше зміцнює мою віру в силу, яка живе в серцях українців. Гадаю, час для виставки вибраний ідеально.
Так само, як я колись зіштовхнулася з необхідністю гартувати власну ідентичність, гадаю, що після Майдану українці також переживають новий період національної ідентичності. Попри те, що Україна вже 26 років незалежна, для об’єднання всіх складових національної ідентичності знадобиться ще чимало часу, щоб зміцнилося українське коріння. Саме в цьому я вбачаю аналогію зі своєю перерваною ідентичністю.

Окрім картин я створюю скульптурні мотанки. Мене неабияк надихає ця традиційна українська лялька, адже її історія зближує мене з моїм корінням. Її значення для мене символічне – мотанка не лише оберігає Україну від ворога, але й об’єднує всіх українців для зцілення від ран минулого. Упродовж століть багато українців пожертвували своїми життями заради волі для Батьківщини, у тому числі тисячі людей від початку революції Гідності. Ось чому я вирішила створити скульптуру мотанки з гіпсу, – матеріалу, який застосовують для зцілення зламаних кісток. Я відчуваю, що українці зазнали багато ран і, можливо, ніколи не мали достатньо часу для того, щоб визнати свій біль і зцілитися від нього. Перший крок до зцілення – визнання болю. Це дозволить нам зберегти вірність самим собі й нашим нащадкам, додасть наснаги й відкриє шлях для перетворення України на незалежну й квітучу країну.

Оля Рондяк